Зрозуміло, фільм ніхто наново не перезнімав. Місцеве 3D - комп'ютерний ефект, накладений на оригінальну версію фільму, випущеного в 1997 році. Режисер фільму, Джеймс Кемерон, захотів додати «Титаніку» обсяг ще в 2004-му, коли починав розробку «Аватара», однак, зі зрозумілих причин, часу на це не було.
Затримка пішла конвертації тільки на користь - зйомки епосу про планету «Пандора» дали Камерону нескінченний досвід роботи з 3D і чітке уявлення про те, як домогтися максимальної глибини картинки.
Перевипуск стрічки приурочили до сторіччя катастрофи корабля. Були витрачені $ 18 млн за 15 місяців роботи більш ніж 300 художників - до слова, зазвичай, конвертація займає 3-4 місяці. Кемерон особисто переглядав кожен епізод і редагував найменші нюанси, після чого зізнався, що знімати об'ємне кіно набагато простіше, ніж додавати ефект на пост-продакшн.
Якщо не вдаватися в деталі технологічного процесу, то технологію 3D можна описати як «зведення» двох картинок. У будь-якому залі глядач, знявши окуляри, побачить, що зображення на екрані двоїться: близькі об'єкти буквально дублюються, далекі виявляються лише трохи розмазані. Сильно спрощуючи пояснення можна сказати, що завдання художника - «розрахувати» відстань до кожної точки на екрані і додати в кадр відповідний ефект роздвоєння.
У багатьох фільмах питання вирішується просто: вводиться 2-3 шари (передній план, центр, фон) і дія перетворюється в театр картонних фігурок («Пункт призначення 4»). Очевидно, що самий касовий режисер в історії не допустив би подібної «халтури»: за його власними словами фанатизм доходив мало не до детальної промальовування окремих волосків персонажів.
Важливу роль відіграє й устаткування для показу фільму. Заключною частиною розробки була «оптимізація» картинки для різних технологій: сьогодні «обсяг» створюється за допомогою технологій IMAX, RealD, Dolby 3D, кожна з яких має свої переваги і недоліки, які необхідно було врахувати, щоб подарувати глядачам максимально достовірне зображення.